Джастіс Паблішинг

liberty and justice for all

Алла Мартинюк: «Війна, як наркотик. Я ненавиджу її, але тим часом десь і люблю»

Алла Мартинюк

Алла Мартинюк

Попри те, що за професією вона актриса, свої головні ролі Алла Мартинюк виконує в реальному житті.

Передусім вона мама двох чарівних доньок, яких виховує справжніми українками. Вона волонтерка, за плечами якої сотні поїздок на Схід до військових та дітей. А ще – жінка, яка чекає коханого з війни і знає, як часом там буває страшно. І співачка, яка сама будує кар’єру і є авторкою своїх пісень.

Напередодні Дня захисника України ми записали з Аллою Мартинюк відеопривітання для бійців, що боронять нашу державу від російського агресора. Також ми спілкувались про війну й українських військових. В інтерв’ю АрміяINFORM співачка та актриса розповіла про те, як події на Сході та Майдані змінили її життя, чому війна – це наркотик, і що слід робити, щоб українці ставали свідомими громадянами.

Я пожертвувала акторською кар’єрою й кар’єрою співачки

‒ Що змінилось у вашому житті як співачки та акторки з початком війни на Сході?

‒ Перш за все, мабуть,у сотні й тисячі разів у мені більше з’явилося патріотизму й усвідомлення того, що я українка, й що пишаюсь цим і дуже люблю Україну та готова боротись за неї. Коли співала в гурті «ВиаСливки» й жила в Росії, не завжди навіть говорила, що українка. Бо вони завжди якось принизливо ставились до нашої нації: немов до заробітчан. Усвідомлення це прийшло ще з подій Майдану. Саме вони змінили життєві цінності. Людина, яка була за крок від смерті й жертвує заради інших – вона вже інша. І цінує тоді зовсім не круті будинки, машини і кар’єру. Я пожертвувала акторською кар’єрою й кар’єрою співачки. Обрізались можливості для зросту, і того, щоб стати відомою. Але водночас з’явилась мета – залишити такий слід у житті, який буде значимий для моєї країни. Це навчити своїх дітей любити і поважати власну державу, бути чуйними до інших. Я відродилася як співачка саме під час подій 2014 року. До цього я писала щось трошки, але особливо це не мало жодного резону. А от моя перша пісня «За Україну» дуже швидко народилась і я почала їздити на Схід із сольними концертами вже як співачка. І це завдяки війні. Ви знаєте, я ненавиджу війну, але тим часом, я десь її і люблю. Ті люди, які стільки років на війні, вони вже не можуть бути байдужими до неї чи тільки зі зневагою ставитись до неї. Це буде неправда. Знаю багатьох, хто вже там шостий рік, як волонтерів, так і військових. Війна тепер, як наркотик для них. Моє життя повністю змінилось. Так сталося, що я розлучилась із чоловіком під час війни, і здоров’я погіршилось у той час… Із позитивного – реально зрозуміла, хто я, і що дуже щаслива, що це відбулося в моєму житті, що я не пройшла осторонь, що відбулося усвідомлення й іншою вже не зможу бути.

Ми були за 600 метрів від ворога, і я бачила бій: це такий адреналін та страх, від якого не можеш дихати

‒ У вас за плечами сотні поїздок на передову. Які з них запам’ятались найбільше?

‒ Усі поїздки – різні абсолютно. Якщо провести аналіз «поїздка і я», то, мабуть, десь 80 відсотків із цього – це біль. Але про неї говорити не хочеться.

Мабуть, як найнезабутніші поїздки, в моїй пам’яті залишаться дві. Перша ‒ це коли мене хлопці взяли з собою на вихід. Досі не зрозумію, як на те підписалась. Хлопці реально працювали – не називатиму, який батальйон, щоб не підставляти, але ми були за 600 метрів від ворога, і я бачила бій. Ніколи не забуду той стан, бо тоді щось знімала, і коли потім дивилась відео – дуже сміялась, бо в мене все тряслося. Але це такий адреналін… Ти дихати навіть не можеш, настільки страшно. Мене запитували перед тим: «Мала, ти точно розумієш, куди їдемо?» Я відповідала: «Так, звісно…» Потім – «бах!» – починає працювати вісімдесятка (ред. ‒ 82-мм міномет), потім АКС (ред. ‒ 5,45-мм автомат Калашникова зі складаним прикладом). Хлопці підтримували з різних позицій нас. Ще пригадую, як ми повзли до машин, дуже швидко їхали назад. Кілька годин не могла оговтатись. Дуже непросто розуміти, що зараз бах, і тебе може не стати. Певно, то моя нерозсудливість, але я хоч побачила, як все відбувається.

Друга поїздка – це в Піски. Був сильний обстріл наших позицій, все дуже поряд лягало. То не менш страшно, ніж попереднього разу. Чому запам’ятався цей раз, бо тоді почали всі співати. Дуже голосно. І коли поряд щось вибухнуло, ми однак продовжували спів. Не казатиму, яку пісню, бо трохи з матюками, але це незабутні відчуття. І тоді казала собі: все – це востаннє, більше не поїду. Правда, всі посміялись, бо десь за три тижні я знову поперлась на Схід.

Український захисник – це не студент, і навіть не випускник, це вже професіонал

‒ Який він український військовий 21 століття? Опишіть його…

‒ Це вже справді такий, знаєте, натовський воїн. Не про новачків кажу, а про хлопців, які від початку і досі воюють. Вони мужні, абсолютно без зневіри в те, що переможуть. Бо знають, що робити, куди і як рухатись – тільки вперед, а не здавати позиції. От, є студент, випускник, а є професіонал. Так от, вони вже навіть не випускники, вони ‒ профі. Пишаюсь тим, як військо виросло – ззовні, морально, і в плані бойових кондицій і всього іншого.

‒ Чи помічають бійці зміни в ЗСУ, які відбулися за останні роки? Що говорять про реформи?

‒ Різні думки. Одні кажуть, що нічого не змінилось, а є такі, що йшли на дембель, а потім знову вертались в армію. Суто з моїх спостережень – є значне покращення в забезпеченні харчуванням військових. Звісно, поки не у всіх частинах, але кухня реально запрацювала по-новому. Також великі позитивні зміни в забезпеченні формою. Але захисники іще не задоволені стовідсотково, бо хочуть ходити ще в кращому. Це нормально, проте слід розуміти, що це довгий процес, для якого потрібні великі кошти. Мій товариш Дмитро Марченко займається якраз цими питаннями, і знаю, як часом важко все це відбувається. І палки в колеса ставлять, і брудом обливають, не все так легко, як здається. Проблемою залишається і наша техніка. Коли розповідають про випадки, коли бронетехніка глохне кожні 20 хвилин, то, вибачте, на шостому році війни такого не має бути.

‒ Існує думка, що всі, хто хотів покинути тимчасово окуповані території Донбасу, крім людей похилого віку, вже давно це зробив і переїхав у інші регіони України. Яка ваша позиція з цього приводу?

‒ Повністю згідна з цією думкою. Так, є ситуації, коли люди хворі, їм немає куди переїхати й вони лишаються там. Є й ті, що мають на окупованих територіях бізнес і не хочуть його покидати. Вони проукраїнські й чекають, коли наша армія туди зайде і поверне контроль. Але їх обмаль. Більшість усе таки це ті, хто під тим чи іншим впливом вирішили, що хочуть бути у складі Росії чи автономії. І вважають нас укропами, фашистами. Знайомі, які їздять на окуповану територію до батьків, оповідають, що їх вивезти неможливо,адже вони просто не хочуть.

Усім, хто чекає близьких з війни, треба пам’ятник за життя ставити

‒ Ви не з розповідей знаєте, як це чекати чоловіка з війни і знати, що вона не припиняється. Що б ви сказали всім, хто не спить і чекає рідних зі Сходу?

‒ Всім, хто чекає близьких з війни, треба пам’ятник за життя ставити. Це неймовірно важко і не всі захисники розуміють це. Деякі кажуть, що їм (ред. ‒ рідним) же важче, ніж нам. Бажаю усім дочекатись свого захисника, щоб він чи вона повернулись живі й здорові. А тим, хто перебуває в районі бойових дій – не забувайте, що від вас щохвилини вдома чекають вісточки, і що це дуже важко. Бережіть, цінуйте,і якщо поганий настрій – не зривайтесь на рідних, бо то ваші янголи-охоронці,найцінніше, що є в житті й заради кого варто повернутись.

‒ Часто доводиться чути фразу «ми втомилися від війни». Особливо з вуст тих, хто не бачив її й не живе у прифронтових містах. Що б ви сказали цим людям?

‒ Чемодан, вокзал, війна! Чесно скажу: я з цим зіштовхуюсь не раз. На початку війни спілкувалась із колегами й вони теж допомагали, передавали кошти й багато що інше. Потім почалось – «ой, скільки можна, ми втомились…» Наразі навіть ні з ким не спілкуюсь на цю тему, бо люди перегоріли. Коли запитують, чи стане більше патріотів, які хвилюватимуться за свою країну й допомагатимуть військовим, дітям війни, я кажу, що ні. Але ті люди, які були на початку, з Майдану чи перших років війни, є уособленням точки відступу від байдужості до любові – любові до країни та людей.

Мої діти разом зі мною стояли під аптеками і збирали гроші на ліки для військових

‒ У вас є дві дочки. Як виховуєте їх, щоб вони зростали небайдужими?

‒ Шість років тому молодшій було всього лиш три рочки. Якраз період початку розуміння всього, що навколо відбувається, співпав із подіями на Сході. Відтоді у молодшої і старшої дочок навіть не виникало питань, допомагати мені чи ні. Вони разом зі мною стояли під аптеками і збирали ліки для військових, завжди пакували все вдома. Та з часом ми звикаємо до всього. Так і діти. Якщо раніше щось пакувала вдома, вони бігли до коробок і казали: «А можна, я буду?!», «Дай, я там ще сердечко намалюю», то пізніше стали холоднішими. Може якась втома прийшла, бо діткам теж хочеться жити в хаті, щоб було гарно, комфортно. А коли мама збирається на війну, то це жах: уся квартира заставлена гуманітаркою. Проте саме завдяки цьому діти зростають небайдужими. І я продовжую їх далі вчити небайдужості. Недавно сказала їм, що візьму маля з дитбудинку. Вони почали бунтувати. Та потім я показала відео цих дітей і минуло трохи часу, як вони запитали:«А можна нам братика, старшого, щоб він нас захищав?»Поки мій соціальний статус не дозволяє цього зробити, але так вирішила перевірити їхню чуйність. Бо коли треба було іграшки чи одяг віддавати дітям на Схід, то з цим проблем не виникало. Але спалахували ревнощі від того, що з тими дітьми виставляла фото у соцмережі, чи дуже часто їздила до них на свято Миколая. Постійно пояснювала: у вас є я, ви прокинулись, а подаруночки – під подушкою, а в них нікого немає.

Взагалі найкраща психологія відносин батьків з дітьми ‒ це розмова. Різні бувають ситуації. Навіть коли хочеться крикнути, але починаєш гасити в собі це почуття, діяти без агресії, то це немов магія діє. Виховання в любові й розмові ‒ ключ до того, щоб діти гарно поводилися.

‒ Що слід робити,аби українці ставали свідомими громадянами?

‒ А як зробити когось свідомим, поки він не захоче? Поки людина не прочитає хоча б із десяток книжок, не вивчить своєї історії і не цікавитиметься, що відбувається у країні, де вона живе, то нічого з цим не зробиш. Це проблема глобальна. Не маю права робити таку аналітику, але свідомих небагато скрізь. Тішить те, що є люди, які постійно розвиваються, змінюються і хочуть, щоб їм жилося краще саме в Україні. Здається, що на частину населення, яке нині не розуміє, що відбувається, вплине наша перемога. Коли вони побачать результат і момент повернення наших захисників. Мені важко зрозуміти, як, наприклад, можна прийти на майдан, де стоїть 10 тисяч люду, і щоб це ніяк не вплинуло. Чи прийти, приміром, на парад, і щоб не защемило в серці від побаченого.

‒ Над якими творчими проєктами працюєте? Коли чекати нових пісень? У яких фільмах вас можна побачити?

‒ У 2020 році чекаю на два серіали з моєю участю, де мала одну з головних ролей. Один – на каналі СТБ транслюватиметься, інший – на 1+1. Для мене це такі шалені ролі, бо я завжди грала якихось негідниць, мажорок, зрадниць, більше антигероїв. А нині почали давати драматичні ролі, де навпаки, я – жертва, і мене зраджують. Не розповідатиму, що з моєю героїнею відбудеться, але це одна з найважчих ролей, яку я грала. Інколи випадали такі зміни на майданчику, коли я шість годин плакала. Це важко:ти не спиш, опухлий, голова болить, проживаєш це все…А тепер дуже цікаво, що там вийшло, бо всю душу віддала у цю роль.

Щодо пісень, то після прем’єри кліпу «Приховані зорі» настала тривала пауза, чорна смуга якась. Півроку без зйомок…Звісно, в мене не було за що писати нове. Але нині, нарешті, чекайте на нову Gretta (ред. ‒ співочий псевдонім).У мене буде кілька пісень. Перша ‒ двома мовами – українською й англійською You will newer alive (Ти ніколи не підеш). Чимось схоже DepecheMode, така європейська вже, і навіть кліп відзнято. Так сталося, що я поїхала в Париж і Ігор Захаренко з «Феєрії мандрів», у якого була камера з собою, допоміг. Він ходив зі мною всюди і знімав дуже класні відео.

Нині працюю над реміксом на пісню «Приховані зорі» з відомими українськими діджеями. Також буде навіть реп зовсім скоро. Хочу відійти трохи від сумних пісень і ближче до чогось зухвалого і веселого. Тому чекайте! Взагалі, коли починаю аналізувати, як важко все дається, то розумію: немає нічого неможливого. Бо, якщо ти хочеш, то робитимеш. Потрібно тільки правильно мріяти і щиро бажати.

Бесіду вела Соломія Подільська, АроміяInform

Коментарі з Facebook

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *